Отримана комісіонером додаткова вигода належить комітенту
Постанова ВГСУ від 02.02.2005 р. №18/215
Позиція позивача: ТзОВ-1 заявило у господарському суді позов до ТзОВ-2 про визнання недійсними пунктів 2.4.2 та 4.3 договору комісії, укладеного між сторонами, як таких, що суперечать нормам ЦК України.
Позиція відповідача: ТзОВ-2 заперечувало проти позову та вказувало, що умова договору комісії про передачу додаткової вигоди за угодою комісіонеру, а не комітенту не суперечить чинному законодавству.
Рішення суду. Суд першої інстанції у позові відмовив. Натомість апеляційний суд позов задовольнив та визнав договір комісії недійсним. Справа потрапила до ВГСУ, який підтримав позицію апеляційного суду.
ВГСУ зазначив, що при погодженні умов договору комісії комісіонер наполягав на включенні до нього як істотної умови положення про те, що в разі здійснення угоди на умовах більш вигідних, ніж вказані у договорі, вся вигода належить комісіонеру. Комітент погодився з цією пропозицією, і сторони включили до тексту договору відповідну умову (пп. 2.4.2 та п. 4.3). Проте суд апеляційної інстанції обґрунтовано звернув увагу на зміст ст. 1014 ЦК України і дав правильне її тлумачення. Згідно з цією статтею комісіонер зобов’язаний вчинити правочин на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж визначені комітентом, додатково одержані вигоди належать комітентові.
ВГСУ у своїй постанові дійшов висновку: 1) зазначена у договорі умова (пп. 2.4.2 та п. 4.3) є істотною;
2) ця умова договору не відповідає імперативному припису ст. 1014 ЦК України.
Від редакції. Коментована постанова ВГСУ досить несподівана за своїми висновками.
Нерідко сторони договору комісії встановлюють незначний або навіть символічний розмір винагороди комісіонеру. Натомість комісіонеру дають можливість заробити, продавши товар комітента (придбавши товар для нього) на вигідніших умовах. При цьому сторони відступають від правила ч. 2 ст. 1014 ЦК України: «Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові». А чому б не відступити від нього за бажанням обох сторін?
Правові норми прийнято поділяти на імперативні та диспозитивні. Імперативною є така правова норма, від змісту якої сторони у жодному разі відступити не можуть, навіть якщо на те є обопільна згода. Диспозитивною є правова норма, від змісту якої сторони можуть відступити, врегулювавши свої відносини на власний розсуд. Вважається, що норми ЦК України та інших актів цивільного законодавства є диспозитивними, якщо у цих нормах прямо не сказано протилежне або якщо це не випливає з їхнього змісту (ч. 3 ст. 6 ЦК України). ВГСУ в коментованій постанові дійшов висновку, що норма ст. 1014 ЦК України є імперативною. Важко зрозуміти логіку суду, адже ця правова норма мало чим відрізняється від інших норм кодексу, диспозитивність яких для більшості спеціалістів є очевидною.
Цікаво, що у наведеній ситуації суди визнали договір комісії недійсним загалом, а не лише у частині договірних умов про додаткову вигоду комісіонера. Вірогідно, що при цьому ВГСУ та апеляційний суд керувалися ч. 1 ст. 217 ЦК України: «недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини».
Слід погодитися, що в аналізованому випадку сторони не підписали б договір комісії без відповідної умови про розподіл додаткової вигоди.
Досить цікавим є й те, що ЦК УРСР 1963 року дещо інакше формулював умову про додаткову вигоду: «Якщо комісіонер укладе угоду на умовах більш вигідних, ніж ті, що були зазначені комітентом, вся вигода надходить комітентові, якщо в договорі комісії не передбачено інше» (ч. 2 ст. 399). Тобто у старому ЦК ця норма формулювалася однозначно як диспозитивна.
