Національний банк України розглянув ваш лист щодо зазначення платниками в платіжних дорученнях суми податку на додану вартість і повідомляє.
Відповідно до статті 1090 Цивільного кодексу України зміст і форма платіжного доручення мають відповідати вимогам, встановленим законом і банківськими правилами.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Національний банк України», пунктом 17 статті 17 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» реквізити електронних та паперових документів на переказ, особливості їх оформлення, обробки та захисту встановлюються Національним банком України.
Статтею 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунка або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.
При виконанні розрахункової операції банк зобов’язаний перевірити достовірність та формальну відповідність документа.
Згідно із пунктом 22.6 статті 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» обслуговуючий платника банк зобов’язаний перевірити відповідність номера рахунка платника і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо) та приймати цей документ до виконання тільки у разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність та достовірність цього розрахункового документа в порядку, встановленому Національним банком України.
Загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків, встановлені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті (далі — Інструкція). Відповідно до пункту 2.4
Інструкції банк платника перевіряє відповідність заповнення вимогам додатка 8 до цієї Інструкції таких реквізитів розрахункових документів клієнтів, як «Платник», «Код платника», «Рахунок платника», «Банк платника», «Код банку платника», а також «М. П.» та «Підписи платника».
Якщо розрахункові документи, в яких перевірені реквізити, заповнено з порушенням вимог, зокрема, глави 2 та додатка 8 до цієї Інструкції, то банк, що здійснив перевірку, повертає їх без виконання.
Порядок повернення банком своїм клієнтам оформлених ними розрахункових документів та супровідних документів визначається в договорах банківського рахунка клієнтів (пункт 2.15 Інструкції). Банк, повертаючи розрахунковий документ у день його надходження, має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов’язковим посиланням на статтю закону України, відповідно до якої розрахунковий документ не може бути виконано, або/та главу/пункт нормативно-правового акта Національного банку, який порушено) та зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролера, та відбитком штампа банку).
З приводу зазначення платниками в платіжних дорученнях суми податку на додану вартість, то маємо зауважити, що форма платіжного доручення не містить такого окремого реквізиту, а вимоги додатка 8 до Інструкції та відповідних її глав не потребують від платника обов’язкової вказівки суми податку на додану вартість.
Разом з цим, згідно з пунктом 3.8 Інструкції реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.
Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у главі 3 Інструкції, лише за зовнішніми ознаками.
Виконавчий директор В. Кравець
ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
ЛИСТ від 12.06.2007 р. № 4203
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва в межах компетенції розглянув лист та повідомляє таке.
Основні засади господарювання в Україні і регулювання господарських відносин, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, визначаються в Господарському кодексі України.
Так, відповідно до статті 59 цього Кодексу припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, — за рішенням суду.
У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.
Акцентуємо увагу на тому, що норми права загальної дії в цивільному законодавстві визначаються в Цивільному кодексі України.
Згідно із статтею 159 Цивільного кодексу України вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:
1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;
4) рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:
1) внесення змін до статуту товариства;
2) ліквідації товариства.
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Варто зазначити, що норми права Цивільного кодексу України мають загальну дію.
Одночасно разом з нормами права загальної дії існують і спеціальні норми права, які встановлюються спеціальним Законом України «Про господарські товариства», який визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та засновників.
Так, в статті 42 цього Закону чітко встановлено, що рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:
а) зміна статуту товариства;
б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства;
в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.
З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Отже, рішення про припинення діяльності акціонерного товариства шляхом перетворення в товариство з обмеженою відповідальністю повинно прийматися на загальних зборах акціонерів більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Наприкінці звертаємо увагу на те, що за загальноприйнятим правилом реалізації норм права, у разі існування розбіжностей між нормами, що містяться в загальному і спеціальному нормативних актах однакової юридичної сили, застосовується норма, яка міститься в спеціальному акті.
Заступник Голови Г. Білоус
ЛИСТ від 26.07.2007 р. № 5519 (Витяг)
<...> Відповідно до статті 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (далі — Закон) патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності або їх структурними
(відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів.
Під торговельною діяльністю у цьому Законі слід розуміти роздрібну та оптову торгівлю, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.
Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.
Положеннями статті 2 Закону встановлено, що підставою для придбання торгового патенту є заявка, оформлена відповідно до частини четвертої цієї статті. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється.
Заявка на придбання торгового патенту повинна містити такі реквізити:
найменування суб’єкта підприємницької діяльності;
витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, — довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;
вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту;
найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту.
Тому під час отримання торгового патенту суб’єкт господарювання, який планує здійснювати торговельну діяльність, у заявці повинен зазначити такий вид діяльності, як торговельна, при цьому не потрібно окремо виділяти оптову чи роздрібну торгівлю. Це надасть можливість уникнути непорозумінь у майбутньому під час перевірки торгових патентів контролюючими органами в частині визначення оптової та роздрібної торгівлі.
Окремо зазначаємо, що під час визначення термінів «оптова торгівля» та «роздрібна торгівля» слід керуватися ДСТУ 4303-2004 «Роздрібна та оптова торгівля. Терміни та визначення понять». Зазначені вимоги передбачені Порядком провадження торговельної діяльності та правилами торговельного обслуговування населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. № 833.
Отже, роздрібна торгівля — вид економічної діяльності у сфері товарообігу, що охоплює купівлю-продаж товарів кінцевому споживачу і надання йому торговельних послуг.
Оптова торгівля — вид економічної діяльності у сфері товарообігу, що охоплює купівлю-продаж товарів за договорами поставки партіями для подальшого їх продажу кінцевому споживачу через роздрібну торгівлю або для виробничого споживання і надання пов’язаних з цим послуг.
При цьому партія товару відповідно до ДСТУ 3993-2000 «Товарознавство. Терміни та визначення» — це визначена кількість товарів одного або декількох найменувань, закуплених, відвантажених або отриманих одночасно за одним товаросупровідним документом.
Заступник Голови О. Сахненко
ЛИСТ від 31.07.2007 р. № 5620
Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва розглянув Ваш лист <...> і повідомляє наступне.
Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном.
Власник має право здійснювати відносно свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської й іншої не забороненої законом діяльності.
На сьогоднішній день чинним залишається ще Житловий кодекс УРСР, відповідно до статті 6 якого житлові будинки і житлові приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових житлових приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у житлових будинках для потреб промислового характеру забороняється.
Стаття 10 цього Кодексу встановлює, що громадяни зобов’язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати житлове приміщення відповідно до його призначення, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями, ощадливо витрачати воду, газ, електричну і теплову енергію.
Житлові будинки та житлові приміщення не можуть використовуватися громадянами на шкоду інтересам суспільства.
Відповідно до пункту 3 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року № 572 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2006 року № 45), використовувати житлові приміщення для проведення господарської діяльності промислового характеру заборонено.
Таким чином, на думку Держкомпідприємництва України, громадяни, які використовують житлове приміщення відповідно до його призначення (мешкають у ньому), дотримуються правил користування житловими приміщеннями (не використовують житлові приміщення для здійснення господарської діяльності промислового характеру), не завдають шкоди навколишньому середовищу, не порушують права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, — можуть використовувати житлове приміщення для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Заступник Голови Г. Білоус
ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА СПОЖИВЧОЇ ПОЛІТИКИ
ЛИСТ від 14.09.2007 р. № 8229-1-6/16
Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики розглянуто Ваше звернення <...> щодо роз’яснення деяких положень Закону України «Про захист прав споживачів» і повідомляється наступне.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі виявлення протягом установленого гарантійного строку істотних недоліків, що виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, у порядку і в строки, які встановлені законодавством і на підставі обов’язкових для сторін правил або договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника розірвання договору і повернення сплаченої за товар грошової суми або заміни товару на такий самий товар або на аналогічний, із числа наявних у продавця (виробника), товар.
Вимоги споживача розглядаються після пред’явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, — технічного паспорта або іншого документа, що його заміняє, з позначкою про дату продажу.
Відповідно до статті 1 Закону споживач - фізична особа, яка купує, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого робітника.
Виходячи з наведеного визначення споживачем є не тільки громадянин, який безпосередньо придбав товар, але і громадянин, що використовує товар або має намір його придбати.
Таким чином, за наявності законних підстав продавець зобов’язаний задовольнити вимоги споживача за наявності у нього розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлений гарантійний строк, — технічного паспорта або іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу, незалежно від того, чи є споживач безпосереднім покупцем товару.
Голова О. Шнипко
ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ
ЛИСТ від 26.10.2007 р. № 5191/к/17-0715 Про розгляд листа
<...> Законом України від 22.05.2003 р. № 889 «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон) встановлено, що податкова соціальна пільга застосовується до доходу, нарахованого на користь платника податку протягом звітного податкового місяця як заробітна плата (інші прирівняні до неї відповідно до законодавства виплати, компенсації та відшкодування), якщо його розмір не перевищує суми, яка дорівнює сумі місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженої на 1,4 та округленої до найближчих 10 гривень (у 2007 році — 740 грн).
При цьому згідно змін, внесених Законом України від 01.07.2004 р. № 1958 «Про внесення змін до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон № 1958) до п. 6.5.1 п. 6.5 ст. 6 Закону граничний розмір доходу, який дає право на отримання податкової соціальної пільги одному з батьків у випадках та розмірах, передбачених підпунктами «а» – «в» підпункту 6.1.2 пункту 6.1 цієї статті, визначається як добуток суми, визначеної в абзаці першому цього підпункту, та відповідної кількості дітей.
Тобто, з 1 січня 2005 року Законом № 1958 встановлено, що одному з батьків - платників податку, перелічених у частинах «а» – «в» пп. 6.1.2 п. 6.1 цієї статті, гранична сума оподатковуваного доходу (заробітної плати), що дає йому право на податкову соціальну пільгу збільшується кратно кількості дітей (у Вашому випадку: 1480 грн = 740 грн х 2 (кількість дітей до 18 років). У тому місяці, коли нарахований розмір заробітної плати у Вас перевищує вказаний рівень, податкова соціальна пільга не застосовується.
При цьому у Вас є право на одержання 150 % (у 2007 році це 300 грн) податкової соціальної пільги у розрахунку на кожну дитину віком до 18 років, та на додаткове одержання податкової соціальної пільги згідно із п. 6.2 ст. 6 Закону безпосередньо на себе у розмірі, визначеному у пп. 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону (у 2007 році ця сума складає 200 грн на місяць (400 грн х 50 %)).
Податкова соціальна пільга в підвищеному розмірі надається з місяця, в якому працівник подав заяву про її застосування та підтвердні документи у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 року № 2035 «Про затвердження Порядку надання документів та їх складу при застосуванні податкової соціальної пільги».
Таким чином, Ви, як одинока мати маєте право на одержання одночасно 150 % податкової соціальної пільги на кожного з дітей та 100 % пільги додатково на себе, але за умови додержання розміру заробітної плати та подання заяви і підтвердних документів.
Заступник Голови С. І. Лекарь
ЛИСТ від 03.10.2007 р. № 4820/А/15-0214
Щодо деяких питань оподаткування (Витяг)
Державна податкова адміністрація України розглянула <...> лист щодо деяких питань оподаткування і повідомляє.
1. Статтею 15 Закону України від 25.06.91 № 1251-XII «Про систему оподаткування» та статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 № 56-93 «Про місцеві податки і збори» (із змінами та доповненнями) до переліку місцевих податків і зборів віднесено комунальний податок, який є обов’язковим для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об’єктів оподаткування або умов, з якими пов’язане запровадження цього податку.
Згідно із статтею 15 вищезазначеного Декрету комунальний податок справляється з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних та сільськогосподарських підприємств. Його граничний розмір не повинен перевищувати 10 відсотків річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Абзацом «ї» підпункту 4.4.2 пункту 4.4 статті 4 Закону № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі — Закон № 2181-III) визначено, що форма податкової декларації (розрахунку) встановлюється центральним (керівним) органом контролюючого органу за узгодженням з комітетом Верховної Ради України, що відповідає за проведення податкової політики.
Форма податкового розрахунку комунального податку затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 24.12.2003 № 625 (із змінами та доповненнями) і зареєстрована у Міністерстві юстиції України 08.01.2004 за № 4/8603.
Приміткою «*» до форми податкового розрахунку визначено, що кількісний склад працівників за відповідний базовий податковий (звітний) період дорівнює показнику середньооблікової кількості штатних працівників, визначеному відповідно до Інструкції зі статистики кількості працівників, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005 № 286, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за № 1442/11722. При цьому, якщо рішенням органу місцевого самоврядування про встановлення комунального податку визначено базовий податковий (звітний) період календарний місяць, то в рядку 01
указується середньооблікова кількість штатних працівників за такий місяць, якщо календарний квартал (півріччя, рік) — сума середньооблікової кількості штатних працівників за кожен місяць кварталу (півріччя, року).
Відповідно до розділу 3 вказаної Інструкції середньооблікова кількість штатних працівників, яка використовується при обчисленні суми комунального податку, розраховується на підставі щоденних даних про облікову кількість штатних працівників, які повинні уточнюватись відповідно до наказів про прийом, переведення працівника на іншу роботу та припинення трудового договору.
Облікова кількість штатних працівників за кожен день має відповідати даним табельного обліку використання робочого часу працівників, на підставі якого визначається кількість працівників, які з’явились або не з’явились на роботу.
Середньооблікова кількість штатних працівників за місяць обчислюється шляхом підсумовування кількості штатних працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 число (для лютого — по 28 або 29), включаючи вихідні, святкові та неробочі дні, і ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця.
Відповідальність за неподання або несвоєчасне подання податкової звітності, у тому числі і звітності по сплаті комунального податку, встановлена статтею 17 Закону № 2181-III.
Зокрема, підпунктом 17.1.1 цієї статті встановлено, що платник податків, який не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.
Отже, підприємство, яке не має штатних працівників, у даному випадку — новостворене, повинно подавати розрахунок сплати комунального податку за місяць, на який припадає його державна реєстрація у разі, якщо воно взято на податковий облік у відповідному органі державної податкової служби як платник цього податку, з прокресленнями.
Узяття на облік платника податків органами державної податкової служби провадиться не пізніше наступного робочого дня з дня отримання відомостей від державного реєстратора, як встановлено пп. 4.15–4.18 Порядку обліку платників податків, зборів (обов’язкових платежів), затвердженого наказом ДПА України від 19.02.98 № 80 (із змінами та доповненнями).
Нараховувати і сплачувати комунальний податок підприємство повинно з дня прийняття на роботу першого штатного працівника. При цьому слід враховувати положення рішення органу місцевого самоврядування про встановлення комунального податку на відповідній території, оскільки згідно зі статтею 18 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 № 56–93 «Про місцеві податки і збори» органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок.
2. Пунктом 1.23 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі — Закон) визначено, що безоплатно надані товари (роботи, послуги) — це товари, що надаються платником податку згідно з договорами дарування, іншими договорами, які не передбачають грошової або іншої компенсації вартості таких матеріальних цінностей і нематеріальних активів чи їх повернення, або без укладення таких угод.
Відповідно до п. 1.31 ст. 1 Закону продаж товарів — це будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію, незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.
Відповідно до пп. 4.1.1 п. 4.1 ст. 4 Закону валовий дохід включає загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг).
Якщо підприємство здійснює безоплатну передачу малоцінних необоротних матеріальних активів, які були в експлуатації на підприємстві та списані з балансу, то у підприємства виникають валові доходи на вартість таких активів, яка визначається відповідно до законодавства. <...>
4. Відповідно до статті 4 Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (із змінами, унесеними Указом Президента України від 28 червня 1999 року № 746/99) за результатами господарської діяльності за звітний (податковий) період (квартал) суб’єкти малого підприємництва - юридичні особи до 20 числа місяця, що настає за звітним (податковим) періодом подають до органу державної податкової служби розрахунок про сплату єдиного податку суб’єктом малого підприємництва - юридичною особою (далі — Розрахунок).
Якщо платником самостійно виявлені помилки, що містяться у раніше поданому ним Розрахунку сплати єдиного податку суб’єктом малого підприємництва - юридичною особою (далі — Розрахунок), то відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України від 21.12.2000 № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» такий платник має право надати уточнюючий розрахунок за формою, встановленою передбаченою Порядком складання Розрахунку, затвердженого наказом ДПА України від 28.02.2003 № 98 та зареєстрованого в Мін’юсті 19.03.2003 за № 221/7542 (із змінами та доповненнями).
Платник податків має право не подавати такий розрахунок, якщо такі уточнені показники зазначаються ним у складі Розрахунку сплати єдиного податку суб’єктом малого підприємництва - юридичною особою за будь-який наступний податковий період, протягом якого такі помилки були самостійно виявлені.
Таким чином, у разі самостійного виявлення платником помилки, що міститься у раніше поданому ним Розрахунку, яка призвела до завищення податкового зобов’язання та сплаченого 5 % штрафу, такий платник має право надати уточнюючий Розрахунок із виправленням вказаних помилок.
З повагою, Заступник Голови Л. Боєнко
ЛИСТ від 02.10.2007 р. № 12000/5/15-0215
Щодо оподаткування прибутку від діяльності, що патентується, та зміни балансової вартості групи 2 ОФ при викраденні автомобіля
Державна податкова адміністрація України розглянула <...> лист <...> щодо деяких питань оподаткування і повідомляє.
1. Відповідно до п. 16.3 ст. 16 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі — Закон) платник податку, який здійснює діяльність, що підлягає патентуванню відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», зобов’язаний окремо визначати податок на прибуток від кожного окремого виду такої діяльності та окремо визначати податок на прибуток від іншої діяльності.
З цією метою такі платники податку ведуть окремий облік:
- валових доходів, отриманих від здійснення діяльності, що підлягає патентуванню;
- валових витрат, понесених у зв’язку із здійсненням такої діяльності;
- балансової вартості товарів, матеріалів, сировини, комплектуючих виробів та напівфабрикатів на складах, у незавершеному виробництві та залишках готової продукції (далі — запаси), які використовуються для здійснення діяльності, що підлягає патентуванню. При цьому балансова вартість таких запасів не бере участі у розрахунку приросту (убутку) балансової вартості згідно із пунктом 5.9 статті 5 цього Закону, для визначення об’єкта оподаткування від іншої діяльності;
- амортизаційних відрахувань, нарахованих на відповідну групу основних фондів, що використовуються для здійснення діяльності, що підлягає патентуванню.
Податок з прибутку, отриманого від діяльності, яка підлягає патентуванню відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», підлягає сплаті до бюджету у сумі, визначеній відповідно до цього Закону, зменшений на вартість придбаних торгових патентів для здійснення цього виду діяльності.
Якщо підприємство отримує безповоротну фінансову допомогу, яка відповідно до пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону включається до складу валових доходів, то така допомога відноситься до доходів, які отримані від здійснення діяльності, що не підлягає патентуванню, і відповідно при оподаткуванні не зменшується на вартість придбаних торгових патентів. <...>
3. Відповідно до підпункту 8.4.8 п. 8.4 ст. 8 Закону у разі ліквідації основних фондів за рішенням платника податку або якщо з незалежних від платника податку обставин основні фонди (їх частина) зруйновані, викрадені чи підлягають ліквідації або платник податку змушений відмовитися від використання таких основних фондів з обставин загрози чи неминучості їх заміни, зруйнування або ліквідації, платник податку в звітному періоді, в якому виникають такі обставини, не змінює балансову вартість груп 2, 3 і 4 стосовно основних фондів цих груп.
Отже, якщо у підприємства було викрадено в I кварталі 2007 року автомобіль, який рахувався у складі основних фондів групи 2, то відповідно до пп. 8.4.8 п. 8.4 ст. 8 Закону балансова вартість групи 2 основних фондів не змінюється. <...>
Заступник Голови Л. Боєнко
ЛИСТ від 01.10.2007 р. № 11925/5/17-0716
Щодо оподаткування доходів фізичних осіб - нерезидентів
Державна податкова адміністрація України розглянула <...> лист <...> з питань оподаткування доходів фізичних осіб і в межах своєї компетенції повідомляє.
Щодо першого питання. Згідно із Законом України від 22.05.2003 р. № 889 «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі — Закон) фізична особа - нерезидент — це фізична особа, яка не є резидентом України (пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1). Статтею 2 Закону встановлено, що нерезиденти поряд з резидентами є платниками податку з доходів, одержуваних з джерел походженням з України.
Згідно із п. 1.1 та 1.3 «д» ст. 1 Закону заробітна плата — це доходи, нараховані (виплачені, надані) внаслідок здійснення платником податку трудової діяльності на території України, від працедавця. Також для цілей цього Закону під терміном «заробітна плата» розуміються також інші заохочувальні та компенсаційні виплати або інші виплати та винагороди, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв’язку з відносинами трудового найму згідно із законом.
Статтею 8 Кодексу законів про працю України встановлено, що трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснене працевлаштування (наймання) працівника, та міжнародними договорами України.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 «Про затвердження Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні» підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання та іноземні суб’єкти господарської діяльності, що діють на території України (роботодавці), можуть використовувати працю іноземців лише за наявності у них дозволів на працевлаштування, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України. Оформлення іноземцями та особами без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.11.99 р. № 2028 «Про затвердження Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні».
Наказом ДПА України від 05.10.2004 р. № 581 для забезпечення виконання норм Закону впорядковано діяльність працедавців щодо працевлаштування іноземців та осіб без громадянства та затверджено примірні форми Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення резидентського статусу фізичною особою - іноземцем.
Після видачі податковим органом Довідки, передбаченої наказом ДПА України № 581, іноземець набуває статусу податкового резидента України, і доходи, одержані ним від працедавця за виконання трудової функції (заробітна плата), оподатковуються у загальному порядку, встановленому Законом, за ставкою п. 7.1 ст. 7 Закону (13 % на період 2004–2006 роки, 15 % — з 01.01.2007 р.).
Що стосується можливості працювати в Україні іноземцям та особам без громадянства на підставі цивільно-правових договорів, зокрема, за договорами підряду, то чинним законодавством України не передбачено отримання дозволу на працевлаштування в Україні іноземними фізичними особами, які оформили свої правовідносини на підставі цивільно-правових угод (договорів).
Спеціальною нормою Закону, яка регулює оподаткування доходів нерезидентів, є п. 9.11 ст. 9, згідно з яким доходи з джерелом їх походження з України, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, підлягають оподаткуванню за правилами, встановленими для резидентів, з урахуванням особливостей, визначених окремими нормами цього Закону.
Ставки оподаткування встановлено окремою спеціальною статтею 7 Закону, а загальний порядок оподаткування доходів встановлено статтею 8,
порядки оподаткування окремих видів доходів визначені окремими статтями, тому поняття «порядок оподаткування» і «ставки оподаткування» не є тотожними. В зв’язку з цим під «особливостями» окремих норм цього Закону щодо нерезидентів слід розуміти «ставки оподаткування», спеціально встановлені для оподаткування доходів нерезидентів пунктом 7.3 статті 7 Закону (подвійна ставка податку до встановленої у п. 7.1 ст. 7 Закону: у 2007 році — 30 %). Даний висновок підтверджено листом Мін’юсту України від 12.04.2007 р. № 20-35-59.
Отже, доходи нерезидентів, одержувані за цивільно-правовими договорами, зокрема, від виконання договорів підряду, від надання в оренду рухомого чи нерухомого майна, від продажу нерухомого майна, а також доходи у вигляді інвестиційного прибутку та вартості об’єктів спадщини підлягають оподаткуванню згідно з порядками (правилами), встановленими відповідними статтями Закону, та за ставкою п. 7.3 ст. 7
Закону (26 % — на період 2004–2006 рр., 30 % — з 01.01.2007 р.).
Щодо другого питання, то висновки, зроблені <...> стосовно наведених у ньому обставин, не суперечать чинному законодавству. <...>
Про перші п’ять днів і не тільки Бухгалтерський облік Продовження. Початок див. у «ШБ» № 20/2007 р. Обмеження за сумою виплачуваної допомоги з тимчасової непрацездатності особам, які мають страховий стаж менше шести місяців, з погляду соціальної справедливості можна було б зрозуміти і прийняти з легкою...
Законодавчі та нормативні документи № 24 (16.6.2008) :: Документи ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА ЛИСТ від 11.03.2008 р. № 1990 НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ ЛИСТ від 05.12.2007 р. № 11-113/4587-12584ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ ЛИСТ від 28.02.2008 р. № 3975/...
